Без особливих урочистостей, але так по-душевному Обухівський краєзнавчий музей 19 лютого відкрив залу Гідності. Тут є все: і кулі, і каски, і  меморіальна дошка героїв, які полягли за наше з вами краще майбутнє. Їх всього 9, і нехай ніколи не поповнюється цей стенд новими обличчями.

Ведуча заходу говорила такі звичайні слова, здавалося б, це ми вже змогли пережити, та несамовитий біль стискав серце і отой комок все ж підкочувався до горла.

Першим до слова був запрошений Юрій Сергійович Мироненко – представник РВК: «Шановні матері, дружини, прийміть мої найщиріші співчуття, ми повинні пам’ятати подвиг цих синів України все життя, ці пам’ятні дошки повинні бути скрізь, адже вони віддали за Україну найдорожче – своє життя, і я щиро сподіваюся, що все ж Росію ми «дожмем» і ці жертви не будуть марними». Далі до слова запросили маму загиблого бійця Олега Тимка, Ольгу Іванівну. Знаєте, це надзвичайно світла і сильна жінка, її голос тремтів, але вона зуміла згадати до дрібниць останню розмову з сином: «6 квітня Олежка мені подзвонив, ми довго розмовляли, сказав, що все добре, лишалося всього 37 днів до демобілізації. І тут, наприкінці розмови, він каже: «Мамо, якщо мене затра не вбють, то я тобі подзвоню». Кажу, синочку, що ти таке кажеш, не треба так говорити, а він ніби відчував. 7 квітня у мене був День народження і ми вже не поговорили по телефону. Його вбила куля снайпера. Він завжди просив мене: «Мамо, якщо я не повернусь – ти не плач, бо у хлопців є діти і якщо вбють їх, то хтось буде рости без батька...». А ще там, на передовій, знаходять справжніх друзів. Коли мого Олега поранили, один із хлопців, його друг з Тетієва, побіг за ним, хотів допомогти, але працював снайпер, який і того хлопчину теж вбив. А ще Олега посмертно нагороджували великими орденами та Всеукраїнськими нагородами, але це все непотрібне, нічого не треба, тільки б син був з нами, був живий».

 На заході лунали пісні у виконанні хору «Світанок» УВП «УТОС», здебільшого це були пісні про матір, про рідну Україну, про синів та про мужність. 

Потім до слова запросили Сергія Миколайовича Клочка – секретаря виконавчого комітету Обухівської міської ради: «Тодішня влада вчинила дуже ганебно по відношенню до людей, які вийшли на Майдан без зброї, були мирними протестувальниками. Ми повинні пам’ятати про це завжди. Майдан закінчився, АТО продовжується. Це сумно, адже гинуть найкращі сини нашої Батьківщини. Та є і позитивні зміни: за весь цей довгий час наш народ усвідомив, що таке патріотизм, як він проявляється. Говорити можна багато, але пам’ятаймо цих хлопців, шануймо волонтерів і Слава Україні!».

 Також до слова запрошували і в.о. Обухівської РДА Анатолія Косенка, начальника відділу культури Обухівської РДА  Галину Чулу, голову профспілкового комітету ККПК Олексія Дулю. До речі, саме за його підтримки й була створена ця нова зала. Отож, добре, що наше місто має такі потужні підприємства й таких мудрих працівників, які усвідомлюють, наскільки важлива пам’ять.

 Захід завершився врученням подяк усім, хто брав безпосередню участь у створенні зали Гідності, а матері та жінки загиблих воїнів отримали іменні ікони своїх захисників.

Звісно, про все сказати неможливо. Та хочу закінчити цю статтю словами близької подруги сім’ї загиблого майданівця Володимира Чаплінського: «Володя казав: «Я – не раб свої країни». І хоча сім’я жила в достатку, бо він працював не на одній роботі і міг нормально забезпечити дружину та дітей, все-таки пішов на Майдан. Вірив, що життя може бути кращим. Для нього життя складалося з дрібниць, і кожна з них була дуже важливою».

 Напевно, і наше життя складається з дрібниць, тож не будьмо рабами своєї країни.

Ольга Журавська-Товмач