У Сполучених Штатах досі б’ють жінок і дітей. Статистика доволі сумна: жертвами домашнього насильства щохвилини стають 20 американців.

І тут треба розшифровувати поняття: що таке домашнє насильство. В Америці свого часу виділили так зване коло дій, які вважаються насильством: емоційне насильство. Це, наприклад, постійні шпильки: “Ти товста”, “ти надто худа”, “ти - нікчемний бухгалтер”, “чому я маю дослухатися до твоєї примітивної філософії”; економічне насильство: “Я зараз закрию наш спільний рахунок”, “ти будеш звітувати мені про кожен витрачений цент”, “я не буду ремонтувати твою машину”, “ти надто багато їси”; психологічне насильство: “Подзвоню в поліцію і скажу, що ти мене била, ти ж знаєш мої зв’язки”, “ще слово - я піду”, “я заберу з собою дітей і зроблю так, що ти їх ніколи не побачиш”; інтимна наруга; фізичне насильство: розтягнутий одяг, розбиті окуляри, щипки, затріщини, ляпаси, порізи і прострелені кінцівки.

Моя колега Олена переїхала до Вашингтона за візою нареченої рік тому. Вона родом з маленького білоруського містечка, працювала в Мінську, а потім у Києві на одному з телеканалів. Майбутнього чоловіка, Теда, зустріла в церкві. Олена протестантка і заїжджі проповідники в їхній церкві – справа звична. Вони зустрічалися більше року – здебільшого у Skype, допоки Тед не зробив їй пропозицію.

Він – колишній військовий, з бойовим досвідом, двома колишніми дружинами і дівчиною, яка свого часу наклала на себе руки. Власне, після її смерті Тед увірував і почав проповідувати. Олена ростила доньку, охоче волонтерила на Майдані і для фронту. Високий, добрий і усміхнений Тед здався їй найкращим чоловіком на світі, до того ж він був тієї самої віри. Вперше він вдарив її за тиждень до весілля вже в Америці. Вона звинувачувала себе: довела його до ручки, сама винна, треба вибачити: це рішення. Він обіцяв, що цього ніколи не станеться знову і грішив на старий посттравматичний розлад. Вдруге це сталося за місяць після весілля, вона списала на стрес і депресію: її чоловік втратив роботу.

Вони переживали класичну схему: сварка, бійка, вибачення, підлабузництво, вибачення, виправдання, нове загострення.

Я побачила її з синцями на руках і зеленим оком, старанно замальованим коректором на початку травня. Власне, крім мене ці фарби бачили всі оточуючі, незнайома жінка з-за сусіднього столика несподівано піднялася, щоб обійняти Олену. Та заплакала. Жінка простягнула їй хустинку і сказала: "Ти маєш від нього піти. Негайно. Ти ні в чому не винна, якою б не була сварка, ніхто не має права тебе бити". Наступні дві години ми дивилися на адреси притулків, пили каву, вона розповідала мені про свої перипетії, не без іронії, з самозасудженням: "Сама винна", "Чому я це терплю".

Притулки для жертв домашнього насильства, безкоштовна юридична підтримка – доволі розповсюджена історія в Америці. Ніяких доказів не потрібно – тільки постукай у двері або подзвони на гарячу лінію. Якщо немає готовності піти, є громадські групи підтримки, де жінки і чоловіки діляться досвідом, вчаться говорити про насильство і нарешті розуміють: вони не самотні, є не тільки вихід і легальний захист, а й розуміння, що вони не винні.

Того вечора Олена так і не пішла від чоловіка. А наступного дня вони всією родиною пішли разом в супермаркет – її донька була не в гуморі, капризувала і хотіла дивитися на лобстерів в акваріумі більше, ніж ходити рядами з кавою та крупами разом з мамою та вітчимом. Чоловік Олени ляснув 5-річну Катю по губах і життя в супермаркеті стало нагадувати дитячу гру “Морська фігуро, замри!”. Всі без винятку відвідувачі, продавці і вантажники витріщилися на Теда і наче за командою полізли в телефони. Поліція того дня отримала 17 викликів з приводу одного і того самого інциденту: насильство над дитиною. На щастя Каті і Олени, дівчинку вдарили публічно, були свідки, Теда занесли в спеціальний список кривдників і на рік судовим рішенням заборонили наближатися до падчерки і дружини. Щоправда, на розлучення Олена так і не подала.

Те насильство, яке коїться вдома – набагато страшніше, хоча сусідські доноси про спасіння ніхто ніколи не скасовував. Свого часу я особисто викликала поліцію через двогодинний плач нічний плач 7-річноі дитини за стінкою. І мені не соромно: хлопчика випороли і залишили усвідомлювати свою провину на самоті.

Син прийшов у школу із синцем на руці після забігу по лісу із сусідськими дітьми – його відправили до шкільного психолога, який у різний спосіб запитува, чи все гаразд вдома, чи кривдить його хтось із батьків, чи карали його за неслухняність. Він прийшов додому і сказав: "Дивні люди, думають, що мене вдома б’ють". Класний керівник Роми відправив мені листа: "Вітаю, сподіваюся Рома розповів про свої відвідини психолога сьогодні вдень. Щиро перепрошую за те, що перестрахувався і відправив його на консультацію. Ми дбаємо про наших дітей, мене налякав його синець і я хотів пересвідчитись, що над хлопчиком не було наруги. Ще раз перепрошую".

Американські новини попри це повні історій про бабусь і їхніх бойфрендів, які їздили за кермом під креком із дитиною на задньому сидінні. Про мам, які залишили дитину в кущах замерзати і пішли за новою дозою. Про тат, які замкнули дитину в машині при сорокаградусній спеці на кілька годин. Попри це, діти тут цінність – на тих, що вижили після жорстокого поводження вдома і появи в новинах, стоїть довжелезна черга родин. Дітей забирають тимчасово, на кілька місяців, а якщо судовий припис дозволяє – всиновлюють. Тут люблять, коли кубло дітей катається хатою, сміється, пищить, вередує і залишає за собою безлад.

Подруга нашої родини працює у спеціальній службі, основна робота якої – забирати дітей у притулки. За службовим приписом і законом штату Меріленд, де вона працює, дитина може відправитися до притулку, якщо їй менше 10 років і вона залишається вдома сама впродовж кілька годин.

Вік самостійних походів зі школи додому і або просто сидіння без дорослих у хаті варіюється від штату до штату, в деяких може сягати 14 років. Вартість бебісіттера немаленька – $15-20 доларів на годину, але це дешевше в’язниці, обов’язкових психологів і перевірок. Тим паче, майбутніх стосунків з власною дитиною.

Битим і морально скаліченим чоловікам та жінкам набагато важче – їх поруч із кривдниками роками тримають почуття провини, кредити, житло, спільні діти, подекуди легалізація в країні, помножені на економічне, емоційне, психологічне насильство.
Марк, мій друг-поліцейський у відставці каже: їздив на подібні виклики кілька разів чи не щоночі. За законами штату Нью-Джерсі, він мав заарештовувати того з подружжя або цивільної пари, хто першим поскаржився. Далі – справа суду. Ми говорили з ним про історію, яка влітку облетіла новини: жінка поскаржилася суду на домашнє насильство з боку бойфренда, який від неї пішов, і заявила у судовому позові, що хоче майже мільйонну компенсацію. Той приніс до суду запис з домашньої камери спостереження: позивачка сидить на дивані, кричить сама на себе і б’є по обличчю. У своєму зустрічному судовому позові проти колишньої коханки її бойфренд заявив, що та вкрала коштовності на кілька мільйонів.

Марк посміявся і сказав: людина, яка довший час пробачає кривдника, дуже швидко перетворюється на перманентну жертву. Найімовірніше, наступні її стосунки будуть такими ж, бо підсвідомо шукатиме собі ката. Якби мене хтось вдарив вдома, я б не бив у відповідь. Просто забрався і пішов. Негайно. Тяжіння до насильства не лікується. Це назавжди.

Джерело