ПЕСНЬ О ВЕЩЕМ ОЛЕГЕ

Как ныне сбирается вещий Олег

Отмстить неразумным хозарам,

Их селы и нивы за буйный набег

Обрек он мечам и пожарам;

С дружиной своей, в цареградской броне,

Князь по полю едет на верном коне.

Из темного леса навстречу ему

Идет вдохновенный кудесник,

Покорный Перуну старик одному,

Заветов грядущего вестник,

В мольбах и гаданьях проведший весь век.

И к мудрому старцу подъехал Олег.

«Скажи мне, кудесник, любимец богов,

Что сбудется в жизни со мною?

И скоро ль, на радость соседей-врагов,

Могильной засыплюсь землею?

Открой мне всю правду, не бойся меня:

В награду любого возьмешь ты коня».

«Волхвы не боятся могучих владык,

А княжеский дар им не нужен;

Правдив и свободен их вещий язык

И с волей небесною дружен.

Грядущие годы таятся во мгле;

Но вижу твой жребий на светлом челе.

Запомни же ныне ты слово мое:

Воителю слава — отрада;

Победой прославлено имя твое;

Твой щит на вратах Цареграда;

И волны и суша покорны тебе;

Завидует недруг столь дивной судьбе.

И синего моря обманчивый вал

В часы роковой непогоды,

И пращ, и стрела, и лукавый кинжал

Щадят победителя годы...

Под грозной броней ты не ведаешь ран;

Незримый хранитель могущему дан.

Твой конь не боится опасных трудов;

Он, чуя господскую волю,

То смирный стоит под стрелами врагов,

То мчится по бранному полю.

И холод и сеча ему ничего...

Но примешь ты смерть от коня своего».

Олег усмехнулся — однако чело

И взор омрачилися думой.

В молчаньи, рукой опершись на седло,

С коня он слезает, угрюмый;

И верного друга прощальной рукой

И гладит и треплет по шее крутой.

«Прощай, мой товарищ, мой верный слуга,

Расстаться настало нам время;

Теперь отдыхай! уж не ступит нога

В твое позлащенное стремя.

Прощай, утешайся — да помни меня.

Вы, отроки-други, возьмите коня,

Покройте попоной, мохнатым ковром;

В мой луг под уздцы отведите;

Купайте; кормите отборным зерном;

Водой ключевою поите».

И отроки тотчас с конем отошли,

А князю другого коня подвели.

Пирует с дружиною вещий Олег

При звоне веселом стакана.

И кудри их белы, как утренний снег

Над славной главою кургана...

Они поминают минувшие дни

И битвы, где вместе рубились они...

«А где мой товарищ? — промолвил Олег, —

Скажите, где конь мой ретивый?

Здоров ли? все так же ль легок его бег?

Все тот же ль он бурный, игривый?»

И внемлет ответу: на холме крутом

Давно уж почил непробудным он сном.

Могучий Олег головою поник

И думает: «Что же гаданье?

Кудесник, ты лживый, безумный старик!

Презреть бы твое предсказанье!

Мой конь и доныне носил бы меня».

И хочет увидеть он кости коня.

Вот едет могучий Олег со двора,

С ним Игорь и старые гости,

И видят — на холме, у брега Днепра,

Лежат благородные кости;

Их моют дожди, засыпает их пыль,

И ветер волнует над ними ковыль.

Князь тихо на череп коня наступил

И молвил: «Спи, друг одинокой!

Твой старый хозяин тебя пережил:

На тризне, уже недалекой,

Не ты под секирой ковыль обагришь

И жаркою кровью мой прах напоишь!

Так вот где таилась погибель моя!

Мне смертию кость угрожала!»

Из мертвой главы гробовая змия,

Шипя, между тем выползала;

Как черная лента, вкруг ног обвилась,

И вскрикнул внезапно ужаленный князь.

Ковши круговые, запенясь, шипят

На тризне плачевной Олега;

Князь Игорь и Ольга на холме сидят;

Дружина пирует у брега;

Бойцы поминают минувшие дни

И битвы, где вместе рубились они.

*****

Олександр Пушкін

Пісня про віщого Олега

Перекладач: Ю.Карський

Збирається віщий Олег-войовник

З хозарами знов воювати;

За напад - мечам і пожарам прирік

Він ниви хозарські і хати.

Із військом своїм, в царгородській броні,

Князь їде полями на вірнім коні.

Із темного лісу старий чарівник

Виходить назустріч поволі,

Перунові тільки покірний старик,

Провісник він лю?дської долі.

В мольбах, в ворожбі все життя він провів.

І князь біля нього коня зупинив.

"Повідай, улюбленцю вічних богів,

Чи скоро я землю покину?

Чи скоро, на радість моїх ворогів,

Мене покладуть в домовину?

Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі -

Баского коня подарую тобі".

"Волхви не бояться земних владарів,

Волхвам - за пророче їх слово -

Не треба багатих князівських дарів,-

Правдива і вільна їх мова.

Хоч роки майбутні таяться в імлі,

Та бачу я долю твою на чолі.

Послухай, що скаже тобі ворожбит:

Ти славний своїми боями,

І твій ворогами не здоланий щит

Царграда оздоблює брами;

І хвилі, і землю скорив ти в бою,

І недруги заздрять на долю твою.

І моря бурхливого зрадницький вал

Твої не пошкодив вітрила,

Тебе не поранив лукавий кинджал,

Ворожа стріла не вразила...

Не відаєш ран ти у грізній броні,

Бо є охоронець у тебе в війні.

Твій кінь бойових не лякається діл,

Він, пановій волі покірний,

То смирний стоїть перед хмарами стріл,

То скаче, товариш твій вірний.

Його не лякає жорстока броня...

Але від свого ти загинеш коня".

Олег усміхнувся; одначе чоло

Прорізала думка журлива.

Він, спершись рукою на бранне сідло,

Злізає з коня мовчазливо;

І вірного друга князівська рука

Востаннє голубить, ласкава й легка.

"З тобою, мій друже, мій вірний слуга,

Пройшов я походи великі;

В стремено твоє вже не ступить нога,

Нам час розлучитись навіки.

Прощай, утішайся у лузі щодня!

Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня,

У луг одведіть, де трава запашна,

Попоною спину вкривайте,

Добірного завжди давайте зерна,

Водою з джерел напувайте".

І отроки миттю з конем одійшли,

І князю нового коня підвели.

Олег бенкетує між друзів своїх

В гаю, на зеленому схилі;

Їх кучері білі, як ранішній сніг

На предківській славній могилі.

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.

"А де мій товариш, де кінь мій баский? -

Промовив Олег своїм слугам. -

Скажіть, чи здоровий, чи досі, легкий,

Розкішним він бігає лугом?"

І чує слова: на крутому горбі

Давно відпочинок знайшов він собі.

І голову буйну Олег похилив

І думає: "Що ж чарування?

Коли б не послухав брехливих я слів,

Відкинув дурне віщування,

Носив мене б кінь до останнього дня!"

І хоче він бачить останки коня.

Ось їде могутній Олег до ріки,

З ним гості його посивілі,

І бачить: коня благородні кістки

Лежать на дніпровому схилі;

Їх миє негода, їх порох вкрива,

Над ними шумує шовкова трава.

І, тихо ступивши на череп німий,

Князь мовив: "Спи, друг одинокий!

Тебе пережив твій хазяїн старий,

І от, як скінчу свої роки,-

Не ти на траву упадеш запашну

І кров'ю жаркою напоїш труну!"

І мовив Олег тоді друзям своїм:

"Чи кістка страшна мені тлінна?"

Із жовтого черепа тихо між тим

Гадюка повзла домовинна,

Круг ніг його чорним кільцем обвилась,

І крикнув зненацька ужалений князь.

Схиляються гості над тілом в журбі,

У келихах піняться вина;

Князь Ігор і Ольга сидять на горбі;

Хмільна бенкетує дружина.

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.