З нагоди другої річниці створення полку особливого призначення "Миротворець" кореспондент порталу "Моя Київщина" поспілкувався з командиром підрозділу, полковником Юрієм Шершньовим, який розповів про службу в АТО та роботу на мирній території, а також про плани з розвитку полку

- Як так вийшло, що Ви потрапили у «Миротворець»? Де проходили службу до цього?

- Варто почати з того, що у «Миротворець» я прийшов, так би мовити, з «гражданки». До цього вісім років працював у банку віце-президентом із безпеки та інкасації. А взагалі, то я – військовий не в першому поколінні. Свого часу 12 років відслужив в армії Радянського Союзу, а потім продовжив службу у лавах військ СНД. Потім перевівся в Україну. Остання моя посада перед звільненням – заступник командира полку спецназу внутрішніх військ з бойової і спеціальної підготовки.

Коли ж розгорнулися події 2014 року, і стало зрозуміло, що агресія йде ззовні, прийняв для себе рішення, що потрібно йти і захищати Батьківщину. Звернувся до військомату, але там попросили зачекати, потім звернувся до свого підрозділу, де служив до цього, але й там попросили почекати. Тоді ж формувалися батальйони міліції особливого призначення на добровольчій основі, і я волею долі потрапив до «Київщини» на посаду заступника командира батальйону. Формуватися ми почали з 8 травня 2014 року, а вже 21 травня були в зоні проведення АТО.

- Які завдання стояли перед вашим батальйоном в зоні АТО?

- Мали велику кількість завдань. Починаючи від несення служби на блокпостах, закінчуючи проведенням антитерористичних заходів по боротьбі з диверсійними групами противника, супроводжували посадових осіб, забезпечували правопорядок на виборах Президента у травні 2014. Згодом, спільно із 80-аеромобільною бригадою пройшли і Трьохізбенку, Веселу гору, Крестове тощо.

- Скільки Ви особисто пробули у зоні проведення АТО?

- Десь напевно діб 400. Це не найбільший показник. Коли був заступником командира, то звісно, більше часу проводив в АТО. Але після того як нас реформували – в 2015 році з’єднали п’ять батальйонів в полк (до складу полку увійшли батальйони «Миротворець», «Київщина», «Гарпун», частина бійців «Азову» та «Торнадо») –   більше часу проводив тут. Варто враховувати, що підрозділ розділений на дві частини: одна знаходиться в зоні проведення АТО, а інша на Київщині. Тому доводилося працювати одразу на два фронти.

Та й ситуація там зараз не настільки напружена, щоб була необхідність в постійній присутності командира. В основному ми несемо службу на другій лінії: охороняємо об’єкти та правопорядок. Також одним із головних завдань є боротьба з контрабандою, наші хлопці разом з прикордонниками перебувають безпосередньо поруч з лінією зіткнення.

- Які функції виконує «Миротворець» на мирній території?

- Публічна безпека, яка включає в себе патрулювання і виїзди на затримання особливо-небезпечних злочинців. Тобто, ті функції, які відповідають назві – полк патрульної служби особливого призначення. Плюс – підсилюємо патрулі, проводимо профілактичні заходи по зниженню рівня вуличної злочинності, також беремо участь у спецопераціях разом з різними спецслужбами.

- Особовий склад полку складається з різних людей, які до того служили та воювали в абсолютно різних підрозділах. Як уживаються між собою колишні «азовці» з, наприклад, кадровими співробітниками МВС?

- Зрозуміло, що такі підрозділи, як наш полк, не створюються за рік чи за два. Зазвичай, на це йде від трьох до п’яти років. Підбираються люди, при чому, командирам дають право вибору. Раніше, коли служив в спецназі, ми приїжджали на призовний пункт і відбирали бійців. Зараз ситуація трохи інша. Прийшли люди з різними поглядами, з різним розумінням ситуації. Було багато добровольців, але серед цих патріотів були такі, хто взагалі не проходив військову службу. Були моменти, коли виникали суперечки, але зараз колектив вже збився, все нормально.

Дуже допомогло те, що я до цього служив у двох батальйонах – «Київщині» і «Миротворці». І основний «костяк» полку складають офіцери саме цих підрозділів, саме за їх підтримки ми сформували колектив. Хочу сказати, що добровольці, точніше добровольчий рух, трохи схожий на анархізм, і на початковому етапі ми з цим неодноразово стикалися. Але, в основному, усі наші офіцери і командири – професіонали, які зуміли знайти підхід. І люди змінюються, змінюється психологія. Зараз ми всі у погонах, діючі поліцейські, на нас розповсюджуються усі нормативні акти міністерства, дисциплінарні статути. Були ті, хто цього не розуміли…

- Як справи з матеріальним забезпеченням? Усього вистачає?

- У мінімальній необхідності ми забезпечені. Вимагати чогось більшого в нинішній час просто совість не дозволяє. Якщо вимагати дороге обладнання, автомобілі, зброю, то на це треба звідкись брати гроші. Отже, в когось їх забрати. А в кого саме? У дітей, медиків чи учителів? Тому ми розуміємо ситуацію. І  рівень мінімального забезпечення дозволяє виконувати завдання, які нам поставлені і в зоні АТО, і тут…

- Підтримка волонтерів сильна?

- Так. Волонтери в основному підтримують спорядженням, продуктами харчування, допомагають ремонтувати транспорт. Вони взагалі як мої позаштатні заступники, в курсі всього завжди (сміється – Ред.), знають, що робиться у нас на складах, в їдальні. І підтримка відчутна. Водночас набоями, озброєнням, паливо-мастильними матеріалами нас забезпечує держава.

- Ви як людина, яка служила і в радянській системі, і проходите службу вже в реформованій системі. Яка відчувається різниця у цих двох підходах?

- Знаєте, в Радянському Союзі була дуже сильна база підготовки, і багато часу приділялося психологічній підготовці. Починаючи з курсантських років, нам завжди казали, що ти повинен захищати Батьківщину. Десь у нас, вочевидь, на нинішньому етапі пройшов деякий провал в цьому, а саме в тому, що була відмінена строкова служба. І рівень професійної підготовки внаслідок цього відчувається.

Звичайно, добровольці – молодці, патріоти, і хочуть захищати країну. Але військова наука базується на дисципліні і тактиці. Система підготовки в Союзі була однією з кращих, і з цим не посперечаєшся. Зараз, як я вже сказав – спостерігається провал. Але у державі залишилося багато фахових інструкторів, які могли б цю прогалину заповнити.

- Чи відбувається обмін досвідом між структурами?

- Багато наших офіцерів мають досвід бойових дій. Але я завжди був прихильником того, щоб мої офіцери перш за все думали. А не просто робили кальку і накладали її на свій підрозділ. Тому на основі свого досвіду, на основі того, що може статися, ми моделюємо ситуації і створюємо свою систему бойової підготовки.

Жоден підрозділ світу не видасть всіх своїх секретів. Вони можуть допомогти у якихось елементах, але завжди щось недокажуть. Тому усі підрозділи власноруч розробляють тактику, адже час змінюється, змінюються злочинці, з’являється нова техніка, оснащення і все це треба відслідковувати і аналізувати. Ми робимо ставку на своїх інструкторів, вони проходять різні курси, обмінюються досвідом.

От, наприклад, нещодавно приїжджав до нас Массіміліано Прімон (військовий інструктор, колишній офіцер Збройних сил Італії), дещо нам показав. Ми повчилися, додали своє і в подальшому будемо проводити власні заняття. Щодо взаємодії з іншими підрозділами, вважаю, вище командування має звернути на це увагу. На мою думку, всі силові підрозділи повинні брати участь у навчаннях, для того, щоб чітко розуміти завдання у тій чи іншій ситуації. Взаєморозуміння є важливим фактором під час виконання завдань. І наша країна не настільки багата, щоб мати окремі підрозділи для виконання тих чи інших завдань, усі підрозділи мають бути всебічно розвинуті професійно.

- А щодо іноземних інструкторів, часто вони приїжджають?

- Одним з останніх був якраз Прімон. До цього були інструктори з Грузії, Ізраїлю. Це були і військові і спецпризначенці. Однак за місяць-два можна тільки обмінятися досвідом. Для того, щоб пройти повноцінний курс, потрібно мінімум півроку. Помилка багатьох інструкторів в тому, що вони хочуть навчити всього і одразу. Я розумію, що терміни стислі, але в підрозділах знаходяться бійці з різним рівнем підготовки. До того ж, якщо взяти тактику поліції або тактику антитерору. Чим вона відрізняється від військової? У військових одна мета – знищити. А поліцейські мають захопити, звільнити заручників – і це вже вищий пілотаж. Тож, коли беруть людей, які не розумію азів і починають навчати їх «вищій математиці», це неправильно.

- Після нещодавньої зустрічі особового складу полку з головою Нацполіції України Сергієм Князєвим, нам стало відомо, що він анонсував якісь зміни у вашій роботі. Розкажіть про них трохи детальніше.

- Після зустрічі з головою Нацполіції нам було визначено ряд завдань. Ми переходимо в іншу фазу роботи, а саме більше долучаємося до виконання саме поліцейської роботи. Усі прекрасно знають, що наш підрозділ виконував не властиві завдання на рівні зі Збройними Силами. Підрозділи ЗС призначені для відбиття зовнішньої агресії, відповідно вони мають краще спорядження і спеціальну для цього підготовку. Підрозділи поліції призначені для внутрішніх операцій. З огляду на нинішні конфлікти, що існують в світі,  вони відбуваються наступним чином: військовий удар, після якого спецпідрозділи виконують саме поліцейські функції. Майбутнє військових дій за підрозділами спецпризначення, і їх необхідно розвивати. Плюс, в усіх країнах, де відбувалися військові дії, завжди зростала злочинність, оскільки з’являлося багато зброї. Й саме такі підрозділи, як наш, стануть на заваді подібного розвитку подій.

- До речі, щодо зброї. Як ви ставитеся до питання легалізації зброї, яке зараз активно обговорюється? Чи може це якось допомогти у стриманні росту злочинності?

- Я за легалізацію, але не для усіх. І розумію це так: у нашій країні зараз близько 800 тисяч офіцерів – це люди, які уміють професійно поводитися зі зброєю. Чому б з них не сформувати з них резерв? Пройшли б усі етапи перевірки, і якщо людина – нормальна, адекватна, чому б не дати їй зброю і не звести в щось, на кшталт резерву американської Національної гвардії?

Подивіться на Ізраїль: там усі ходять зі зброєю. Уявляєте, щоб зараз 800 тисяч наших офіцерів мали би зброю? Для будь-якого ворога інформація про те, що за кілька годин 800 тисяч людей стануть до зброї, була би неабияким стримуючим фактором.

Чому би їх не залучати до охорони правопорядку? Я вважаю, це – найкращий варіант. Поголовно дозволяти зброю не потрібно – це утопія. А люди, які вміють поводитися зі зброєю, повинні її мати. Уявляєте, приїжджає шпигун-диверсант в Київ, а тут кожен десятий з автоматом…

Я вважаю, якщо хочеш мати зброю, потрібно записуватися у резерв ЗСУ чи Нацгвардії. Потрібно усвідомлювати й те, що якщо на мою країну завтра нападуть, то я з цією зброєю іду захищати Батьківщину. А якщо просто так, щоб було – то це немає сенсу.

- Зрозуміло, що Ви дуже багато часу приділяєте роботі. А як Ви відпочиваєте, як проводите вільний час? Може, якісь хобі є?

- Хобі було (сміється – Ред.), але за останні чотири роки, два з яких в зоні проведення АТО, а потім рік формування полку, чесно кажучи, ще не був у відпустці. За чотири роки вже звик до такого напруженого графіку: АТО, відрядження, робота в полку. Вже втягнувся в це, але іноді хочеться тижнів зо два відпочити, але без колективу своє життя вже не уявляю.

- А яке ж хобі у Вас було?

- Чоловічий відпочинок – полювання, риболовля. Все життя історією цікавився, багато читав, але зараз часу на це не вистачає.

- Як рідні ставляться до такого насиченого графіку, і взагалі, як поставилися до рішення відправитися в зону АТО?

- Вони розуміли, що вибір зроблено, сприйняли нормально. Зрозуміло, що переживали, але з розумінням віднеслися до мого рішення. А щодо графіку, то за цей час вони вже звикли. Хочеться звичайно більше часу приділяти родині, але усі розуміють. Враховуючи, що діти вже дорослі і самостійні, це набагато легше.

- На Ваш погляд, коли може закінчитися конфлікт на Донбасі і яким чином: чи це буде поява якихось недореспублік, чи Донбас все ж повернеться до складу України?

- Складно про це говорити, я не політик. І для того, щоб робити якісь прогнози, потрібно розуміти, про що домовляються політики. Чесно кажучи, я думаю, що швидко це не закінчиться. Враховуючи скільки там знаходиться озброєних людей, скільки там взагалі зброї, для того щоб хоча би вивезти її, потрібно багато часу. До того ж треба розуміти, що у цьому конфлікті є непримиренні сторони, яким і в Росію не піти, і тут не залишитися. З цим теж потрібно також щось робити…

- Як місцеве населення ставилося до Вас на Донбасі?

- На початку, в 2014 році, я б не назвав цю територію дружньою. Були одиниці, які нам допомагали, підказували. Якась частина просто дивилася, чим це все закінчиться, і були такі, хто активно підтримував сепаратистів. Треба розуміти, що цих людей тривалий час «обробляли», і це питання до наших політиків, чому вони за часи незалежності, так і не зуміли створити національну ідею, яка б об’єднала нас усіх. Навпаки, вони роз’єднували народ – на мовному рівні, протистоянні УПА і радянських військ. Потрібно шукати щось таке, що б об’єднало народ.

- Які плани на майбутнє по розвитку полку? Що нове хочете залучити?

- Про розвиток думаємо постійно, аналізуємо події, прораховуємо, які загрози можуть виникнути, і на основі цього будуємо свою діяльність, підготовку і відбір особового складу. Розвиток підрозділу буде залежати від розвитку подій всередині країни. Прекрасно розуміємо, що тотальна агресія навряд чи можлива, але розхитування ситуації всередині країни теж може призвести до непередбачуваних наслідків. Я бачив подібні події під час військового конфлікту у Грузії. Коли на тлі політичних розхитувань, всередині країни панувало цілковите беззаконня. Озброєні до зубів злочинці оточували невеликі населені пункти і за ніч виносили з домівок беззахисних людей усе, що лише можна. Тому політики і громадські діячі мають замислитися над тим, щоб не допустити навіть найменшого розхитування ситуації всередині. Бо від цього постраждають в першу чергу діти і може загорітися вогонь, який неможливо буде одразу загасити.

Розмову вів Олександр Павличук, «Моя Київщина»