22.12.2006

Марина Ткаченко — легендарна постать в українському жіночому баскетболі. Спортсменкою вона досягла найвищих титулів в Європі і світі, а нині керує створеним нею ж клубом ТІМ-СКУФ — одним із лідерів чемпіонату України. У тренерській роботі Ткаченко більше довіряє своїй «чуйці», як колись тренер футбольного «Динамо» Віктор Маслов. І хоча нинішній стан гри з помаранчевим м'ячем в Україні особливого оптимізму не викликає, пані Марина вірить, що колись баскетбол ще «вистрілить», як у середині 1990-х.

«Золотий час нашого баскетболу був десять років тому»

      — З яким настроєм олімпійська чемпіонка тренує команду українського чемпіонату?

      — Якщо чесно, нинішня першість пригнічує, бо після минулорічного об'єднання вищої й першої ліг стало багато прохідних матчів. Зокрема, для моєї команди ТІМ-СКУФ, постійного призера чемпіонатів, осіння частина перетворилася на халтуру, бо нерідко ми виграємо з різницею ледь не в сто очок. У таких матчах важко оцінити свою роботу, що проводиться на тренуваннях. А от після нового року зустрічатимемося з більш серйозними опонентами, і нам забракне фізичних сил.

      У попередні роки турнір був більш напружений і цікавий. Можливо, нововведенням федерація хоче підняти рівень гравців, але позитивного результату це не дає. Думаю, сильні команди, хоч як мало б їх було, мають грати між собою, щоб якось прогресувати. Так роблять у більшості європейських країн, дбаючи про інтереси національних збірних.

      — Виходить, що український чемпіонат регресує, а не рухається вперед?

      — Тепер виявляється, що 10 років тому був золотий час українського жіночого баскетболу. Для нас у Держкомспорті робили все можливе, а ми, спортсменки, ще й залишалися незадоволеними, хоча отримували якісну форму провідних світових виробників, по кілька пар кросівок, тренувальних і парадних костюмів...

      Нині ж, після тендеру на виробництво спортивної форми для збірної, ми отримуємо дешеву екіпіровку від харківської фірми — це те, що держава може собі дозволити. Шиють нам майки 56-го розміру, які більше нагадують нічні сорочки. А про взуття нічого й казати — у збірній його не видають, граємо у своєму. Лише в цьому році мені вдалося переконати федерацію, щоб нам купили гідну форму. А вона ж створює певний імідж країни, нас по-різному приймають навіть судді.

      — Чим же займається ФБУ, якщо навіть формою не забезпечує?

      — У нашому баскетболі купа нерозв'язаних проблем, і федерація знає про них. Я розумію її становище, бо сьогодні важко знайти спонсора — люди не хочуть вкладати гроші у баскетбол.      Нещодавно у Фастові організували міжнародний дитячий турнір, куди запросили й мене, і я приїхала з призами — нагородила переможців власним кубком. Поспілкувалася там із гостями з Москви й Петербурга. Вони задоволені ставленням до спорту і свого президента, і своїх можновладців. У Росії, наприклад, за кошти депутатів створили дитячу баскетбольну асоціацію, в яку входять 32 дівочі команди і 50 хлопчачих! А менталітет більшості українських олігархів такий, що вони й копійки зайвої не віддадуть. Лише можуть на церкви кудись пожертвувати — мабуть, забезпечують собі майбутнє у раю.

      У нас багата країна — люди їздять на дорогих машинах, яких в Європі менше, ніж в Україні, мешкають в апартаментах за мільйони доларів. Але жадібність не дозволяє поділитися коштами на потрібну справу.

      — Путін і Лукашенко спорту приділяють значну увагу, проте їх звинувачують в узурпації влади...

      — Я не думаю, що в Росії чи Білорусі диктатура. Там принаймні зрозуміла політична ситуація. А в нас ще далеко не все поділили, тому політичні розборки ще довго відволікатимуть можновладців від розв'язання нагальних проблем. Потрібен президент, який вміє грюкнути по столу й домогтися свого. Он Лукашенко й Путін дають кошти — і вимагають гідної віддачі, результату. Схожа система була і за радянських часів. А наш спорт наче проходить тест на виживання.

«Українських журналістів жіночий баскетбол не цікавить»

      — Чи немає в нас дискримінації жіночого баскетболу? Адже чоловіки грають у нормальних умовах, їхні матчі можна побачити по телебаченню, велику увагу приділяє преса?

      — Причина полягає в невихованості народу. У мене немає фінансів, щоб заплатити за статті в газетах чи сюжети на телеекранах — на жаль, більшість журналістів переслідує корисливі інтереси. Наприклад, існує канал «Мегаспорт», але він показує лише чоловічу суперлігу. Хоча можна було хоча трохи зачепити й жіночі матчі. Навіть запеклі фінальні баталії не привертають їхньої уваги! Сама ж я просити нікого не збираюся. Свого часу мій чоловік (колишній тренер ТІМ-СКУФу Ігор Ткаченко, нині покійний. — Ред.) штучно створював інтриги, щоб привернути увагу мас-медіа, а зараз нічого подібного немає, ніхто на нас не дивиться, а на ігри приходять переважно наші знайомі. Мабуть, треба провокувати скандали (посміхається).

  «Хочеться створити з ТІМ-СКУФу серйозний клуб»

      — Що у вашому житті змінилося після «золотої» Олімпіади 1992 року в Барселоні й набуття Україною незалежності?

      — Я продовжувала кар'єру в київському «Динамо», а готуватися до континентальної першості у складі збірної України було цікавіше, ніж за часів СРСР. Адже багатьом, хто не міг потрапити до складу союзної команди, надавали шанс проявити себе в українській формі. Думаю, у мене, як і в інших дівчат, була мета досягти визначного результату, до якої ми спрямовано йшли. На чемпіонаті Європи—1995 і наступних Олімпійських іграх Україна довела свій високий рівень. Шкода, що в Атланті в матчі за «бронзу» арбітри віддали перевагу господаркам майбутніх Ігор — австралійкам.

      — Як у вас виникла ідея створити свій клуб?

      — Мій чоловік Ігор був справжнім фанатом баскетболу — разом iз ним ми й одважилися на реалізацію своєї ідеї. Коли створювали клуб, я не думала, що так надовго в це втягнуся. Але в нас приємний колектив, і працюємо ми в гарних умовах. Університет фізкультури іде назустріч — надає ігровий і тренажерний зали, стадіон.

      — Наскільки важко вам дався перехід від гравця до тренера й власника клубу?

      — Дуже складно. У команді 15 дівчат, і треба бути психологом, щоб знайти до них підхід, адже в кожної свій характер, свої емоції. Кілька років тому я втратила чоловіка, який забезпечував ТІМ-СКУФ усім необхідним, і думала, що клуб не виживе. Але з'явилася добра людина, котра нам підставила плече, — він любить спорт, тому фінансово підтримує наш клуб, і не тільки. У нас немає таких зарплат, як у «Козачці» чи «Дніпрі», але ми маленькими кроками рухаємося вперед. Дівчата не скаржаться, їм створені умови для нормальної роботи й зростання в спортивному плані. Зараз я навіть думаю, що залишу клуб 18-річному синові: якщо з нього не виросте баскетболіст, буде працювати тут.

      — Більшість клубів ставить собі якісь далекоглядні цілі. Чим ви керуєтеся в роботі з підопічними?

      — У мене є дівчата, які хочуть навчитися грати в баскетбол на гідному рівні, — над цим я й працюю, закладаючи в них основи гри. Якщо вони виростуть у професійному плані й захочуть заробляти гроші в іншому клубі — будь ласка. Хочеться допомогти тим, хто сам прагне чогось досягти.

      — Звідки взагалі ТІМ-СКУФ бере кадри?

      — Основним постачальником виступає київський спеціалізований ліцей, з директором якого Євгенією Кочаргіною, до речі, чемпіонкою світу, ми дружимо вже десять років. Вона працює не на гроші, а на совість, iз бажанням виростити професіональних баскетболісток.

      — Український жіночий баскетбол переживає не найкращі часи. На що ж нам сподіватися у майбутньому?

      — Вірю, що колись ми таки «вистрілимо». У ТІМ-СКУФа є гравці задньої лінії, а от «великих» не вистачає. Дуже хочеться виступати в єврокубках — для цього планую позбирати своїх дівчат, котрі роз'їхалися по Україні й Росії. Якби знайшовся грошовитий спонсор, запросили б трьох легіонерок, і можна було заявити про себе в Європі. Так що здорові амбіції не вмирають. Хочеться поїхати пограти в США, набратися досвіду.

      — Бажання кинути баскетбол і спробувати себе в іншій сфері у вас не виникало?

      — Ні, мабуть, я приречена все життя бути в спорті (посміхається). Скільки витримаю — стільки й працюватиму. Та й узагалі, після завершення кар'єри гравця важко знайти собі місце в позаспортивному житті. Любов до баскетболу і взаємостосунки з його людьми, спортсменками не відпускають мене, хоча інколи доходиш до відчаю.

«Орієнтуюсь на інтуїцію»

      — У відборі на чемпіонат Європи очолювана вами збірна України посіла третє місце в групі й залишила для себе лише ілюзорний шанс пробитися до фінальної частини. Команда показала максимум своїх можливостей?

      — У попередній кваліфікації ми виступили більш гідно, зупинившись за крок до основного раунду. Цього разу ми відчували істотні проблеми зі складом. Перш за все, бракувало травмованої Олександри Горбунової. Нехай вона має свої недоліки у грі в захисті, але іншого такого майстра, який може результативно зіграти в атаці, в нас немає. Також не змогли виступити у кваліфікації Ірина Мащенко й Марина Хабарова — це люди, які завжди грають «з вогником». Ми поступалися дещицею — можливо, десь і тактично через тренера.

      — А ви як свої знання новинками поповнюєте?

      — У жіночому баскетболі в Україні фактично не існує конкуренції між тренерами — ніхто не хоче йти на цю посаду. У мене ж своє в голові. Я не пишу конспекти, а орієнтуюся на власну інтуїцію, досвід, на те, що мені Бог дає. Наприклад, бачу якісь проблеми і кажу, що сьогодні треба працювати саме над ними. Я пробувала читати книги, але зараз цим не займаюся (хоча, можливо, й треба), бо викладеного в них замало для сучасного баскетболу. Підручники не допоможуть зорієнтуватися в ігровій ситуації — мусить бути розуміння того, що відбувається на майданчику.

      Через те, що я жінка, в мене інколи виникають проблеми з дівчатами в плані дисципліни. Не через вияв емоцій, а якраз навпаки — я, де не треба, можу промовчати і не вказати на якісь помилки. Крім того, я переймаюся не лише тренерськими проблемами — потрібно приділити час і розмовам з дівчатами на особисті теми, забезпеченню фінансування клубу, та й про власних дітей не забувати.

      — Треба керувати так, як Володимир Рижов на Олімпіаді 1996 року, коли ми дійшли до півфіналу? Запам'яталося, як він гучно умів виказати свої думки дівчатам на «великому й могутньому». Наприклад, у важкому матчі з Кубою.

      — Зі своєї нинішньої позиції можу сказати, що Рижов був для нас ідеальним тренером. А той поєдинок добре пам'ятаю, адже я його, як кажуть, витягла на своїх плечах. Тоді Олена Жирко сіла за п'ять фолів, а в мене відкрилося якесь уже шосте дихання. Куба — «моя» команда: у мене виходило грати проти суперниць, а вони не могли зі мною впоратися. Вони «вилітали» на кожен рух, а я на дриблінгу їх обходила. Я настільки втомилася, що просто не дивлячись кидала м'яч у бік кошика, а він туди чомусь влучав. Тоді партнерки також «здохли», бо в нас були проблеми з вагою — ми то наберемо, то скинемо.

      — Ви любили солодощі?

      — Я обожнювала шоколад, але після народження доньки це зникло. Зараз приділяю увагу правильному харчуванню, займаюся спортом, бігаю кроси.

      — Підтримуєте нині зв'язки з вашими колишніми партнерками по збірній?

      — Ми рідко зустрічаємося, бо дівчат нікому організувати — доводиться усе робити самій. До речі, ви подали гарну ідею — зараз якраз десять років з того олімпійського виступу. Шкода, що не потрапили на Олімпіаду 2000 року, — ми б там могли дати результат, адже в нас була «думаюча» команда.

ДОСЬЄ «УМ»

Марина Ткаченко (Копча)

Головний тренер жіночої збірної України й команди ТІМ-СКУФ (Київ)

      Народилася 29 серпня 1965 р. у Мукачевому.

      Олімпійська чемпіонка 1992 р. у складі збірної СНД. Чемпіонка Європи 1991 р. у складі збірної СРСР і 1995 р. у складі збірної України. Володарка Кубка Ронкетті 1987 р. з «Динамо» (Київ). Чемпіонка СРСР 1991, 1992 рр. Багаторазова призерка чемпіонатів України. Бронзовий призер Балтійської ліги 2005 р., срібний — 2006 р.

      Виступала за київське «Динамо», «Молдову» (Кишинів), «Козачку» (Запоріжжя), «Бохум» (Німеччина), «Сомбатхей» (Угорщина), ТІМ-СКУФ (Київ).

      Заслужений майстер спорту. Заслужений діяч фіз. виховання і спорту України.

      Має сина й доньку

Джерело

***

Ткаченко Марина Іванівна

Викладач кафедри спортивних ігор Національного університету фізичного виховання і спорту України

Освіта

• 1990 – Київський державний інститут фізичної культури (тепер Національний університет фізичного виховання і спорту України) за спеціальністю фізичне виховання і спорт

Досвід професійної діяльності

• 1989–1990 – спортсмен-інструктор «Молдова» (м. Кишинів)
• 1980–1989 – спортсмен-інструктор «Динамо» (м. Київ)

• 1990–1997 – спортсмен-інструктор «Динамо» (м. Київ)
• 1997–1999 – тренер жіночої збірної України з баскетболу
• 1999–2001 – головний тренер жіночої збірної України з баскетболу
• 2003–2005 – головний тренер молодіжної збірної України з баскетболу
• 2004–2007 – головний тренер жіночої збірної України з баскетболу
• з 2006 – викладач кафедри спортивних ігор Національного університету фізичного виховання і спорту України

Професійна і громадська активність

• головний тренер «ТІМ-СКУФ» (м. Київ)
• президент «ТІМ-СКУФ» (м. Київ)

Спортивні досягнення

• заслужений майстер спорту України
• 1986 – чемпіонка Європи (молодіжна збірна СРСР)
• 1987– чемпіонка Кубка П. Ронкетта
• 1990 – 4 місце на Іграх Доброї Волі
• 1991– чемпіонка Європи (збірна СРСР)
• 1992 – чемпіонка Олімпійських ігор (збірна СНГ), Барселона
• 1996 – 4 місце на Олімпійських іграх (Атланта, США)
• багаторазова чемпіонка та призерка чемпіонату України з баскетболу на посаді головного тренера команди «ТІМ-СКУФ» (м. Київ)
• призерка Східної жіночої Балтійської ліги на посаді головного тренера команди «ТІМ-СКУФ» (м. Київ)

Довідка.

Ігор Анатолійович Ткаченко, який став відомим пізніше під кличкою Череп, народився 1964 року в казахстанському місті Теміртау, потім перебрався до України. Як і багато хто, в кримінал прийшов із великого спорту — професійно грав у баскетбол. Він зібрав навколо себе банду випускників Інституту фізкультури.

Череп першим почав возити дівчат з України для публічних будинків до Центральної Європи. Навіть якийсь час сам жив у Будапешті, щоб контролювати постачання "живого товару" на місці, паралельно збираючи відсоток із потоків наркотрафіку.

У Києві банда контролювала цілий ряд закладів: театри еротики — Афродіта, Емануелла, Мюзік-хол, ресторани – Вест, Тана, Столичний, казино-ресторан Італія, нічний клуб Лас-Вегас на проспекті Перемоги, кафе – Зоряне, Сонячний грот, фірми – Золоті Ворота, Київ-90, Пасаж, Арт-інформ.

Паралельно з бандитизмом, Ткаченко приділяв багато уваги спорту — 1999 року став головним тренером жіночої збірної України з баскетболу, яку тренував разом зі своєю дружиною, олімпійською чемпіонкою Барселони-92, Мариною Ткаченко. У 2001-му пішов зі збірної та очолив відомий баскетбольний клуб ТІМ-Скуф. 

8 грудня 2001 року Ткаченка вбили на вулиці Срібнокільській. Біля будинку бандита його чекали "жигулі" 5-ї моделі на херсонських номерах. Коли Череп підійшов до стоянки, кілер три рази вистрілив із пістолета ТТ. Цього виявилося достатньо — Ткаченко помер в лікарні того ж дня. Після вбивства оперативники вивчили його записну книжку і знайшли там особисті телефони багатьох політиків і чиновників.

П.С. Від автора. Колись слідкував за спортивними успіхами цієї сім`ї. Проте лише сьогодні дізнався, що Ігор Ткаченко, був відомим кримінальним авторитетом. Ось так буває у житті....